Грінченко Борис Дмитрович (1863 – 1910) – український письменник (поет, прозаїк, публіцист, перекладач, літературознавець, драматург), фольклорист, етнограф, мовознавець, лексикограф, видавець народопросвітніх книг і редактор першої щоденної загальноукраїнської газети «Громадська Думка», організатор товариства «Просвіта», педагог і громадський діяч. Його багатогранна діяльність була спрямована на формування української нації і становлення Української держави. Великим Просвітителем ввійшов він в історію України.
Сторінка Бориса Грінченка (kubg.edu.ua)
Початок вчительської праці Бориса Грінченка припадає на часи занепаду не тільки української національної школи, а й усієї культури народу. Він більше десяти років був учителем у сільській школі, потім обіймав посаду завідувача відділу народної освіти в Чернігівській губернській земській управі. Працюючи у школі, Борис Грінченко виявив неабиякий педагогічний хист. Вже в перший рік його вчителювання інспектори засвідчили значне підвищення рівня знань, культури й поведінки учнів. Він вивчав з учнями фольклорні твори, організував гурток вишивальниць. Одночасно в сусідньому україномовному селі Борис Грінченко збирає фольклор, пише вірші, компонує популярні книжки для народу, перекладає працю англійського педагога Г. Спенсера «Виховання розумове, моральне і фізичне». Болісно сприймаючи незадовільний стан освіти в Україні, пише працю «Якої нам треба школи», у ній доводить необхідність навчання українською мовою. Рідна мова разом з народною мораллю, народною педагогікою сприяє формуванню рис майбутнього громадянина — патріота і гуманіста. Денаціоналізація народу призводить до тяжких наслідків. Традиції батьків, відбиті в рідній мові, забезпечують виховання патріотизму.
Борис Грінченко працював у школах Христини Алчевської, але розійшовся з нею в поглядах на національну школу. У педагогічній роботі застосовував прогресивні методи навчання. Слідом за Яном Коменським вважав, що клас доцільно ділити на групи, очолювані добре підготовленими учнями. Цю систему взаємного навчання в той час запроваджували по всій Європі.
У своїх працях Борис Грінченко проводив думку про єдність людини й природи. Одним з важливих принципів навчання вважав систематизацію знань. Втілив цей принцип у підготовлених ним підручниках. Зокрема в ілюстрованому від руки підручнику «Рідне слово», написаному в 1889 р. для доньки Насті.
Борис Грінченко зробив значний внесок у розвиток вітчизняної педагогіки. Узагальнюючи свій досвід роботи в школі та розвиваючи ідеї Ушинського, він доводив, що тільки навчання рідною мовою, національна освіта і національна система виховання можуть принести користь народові. Ці думки він викладає в численних теоретичних працях — «Народні вчителі і вкраїнська школа» (1906), «Якої нам треба школи» (1906), «На беспросветном пути: об украинской школе» (1905) та ін. Борис Грінченко став активним учасником дискусії про мову, яка розгорнулася в 90-х роках XIX ст. на сторінках галицької преси. У статті «Народні вчителі і вкраїнська школа» він зазначав, що всім народам Росії треба волі для їхнього слова, всім треба національної школи. Всі діти мають ходити до народної школи. Брак українських шкіл призводить до денаціоналізації населення й трагічних культурно-освітніх, морально-економічних наслідків. Навчання чужою мовою гальмує духовний розвиток дитини.
Будь-яка граматика має бути написана рідною мовою дитини. При родною основою розвитку дитини є її спадкові особливості. Лише тоді, коли сформовані національні мовні стереотипи, можна засвоювати іншу мову.
Борис Грінченко виступав проти духовної асиміляції будь-якого народу. Українська дитина в російськомовній школі одержує менше знань, ніж російська, вважав він. Намагаючись відвернути трагедію, що нависла над українським народом, він активно популяризував ідею національної школи у своїй громадській діяльності, у літературних і педагогічних творах. Піднімав питання самовдосконалення учителя, поліпшення його матеріального становища.
На літературну діяльність Бориса Грінченка великий вплив мав Шевченків «Кобзар». Саме після знайомства з творами великого поета він почав писати українською мовою свої поезії, оповідання, повісті й драми, публікуючи їх у київських, галицьких і буковинських виданнях. Крім того, видавав книжечки для науки дітей і для освіти народу. Борис Грінченко передусім був громадським діячем і педагогом. Літературна діяльність служила йому засобом пробудження національної свідомості народу, поширення ідей народної освіти й виховання. В поетичних творах він енергійно закликав до праці, до відродження рідного краю. Його письменницький талант яскраво виявився в оповіданнях «Каторжна», «Нелюб», «Дядько Тимоха», «Ксеня» та ін. Деякі з них є неначе фотографіями життя та побуту українського народу. В них наведено високі приклади життя окремої людини задля загального добра. Так, в оповіданні «Олеся» ідеалізована постать сільської дівчини, яка ціною власного життя рятує село, ведучи татарський загін у лісову драговину.
У численних публіцистичних творах на педагогічні теми, в художніх оповіданнях про школу Борис Грінченко критикував стан народної освіти, її схоластичність, систему зазубрювання, засилля релігії, шкільні підручники та засуджував фізичні покарання. Він виступав за створення народних шкіл з викладанням рідною мовою. Ще працюючи вчителем, він всупереч царській забороні нелегально вів навчання українською мовою, використовуючи при цьому самостійно складений рукописний буквар, який уперше був виданий 1907 р. під назвою «Українська граматка до науки читання й писання» та перевиданий 1917 р. Підручник має три розділи: власне азбука, «читання після азбуки» та зразки каліграфії. Тексти мають велике виховне значення. Буквар побудовано за фонетичним принципом. Його зміст свідчить про прагнення автора зробити підручник доступним і цікавим для дітей. Це стосується й складеної Борисом Грінченком однієї з перших українських читанок — «Рідне слово» (видана 1917 р.).
Борис Грінченко був у дружніх стосунках з Іваном Франком, Павлом Грабовським, Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою, хоча вони і вказували на обмеженість та суперечності в його суспільно-політичних поглядах. В умовах царської Росії національну проблему він вважав однією з головних у суспільному житті. Це знайшло своє відображення в деяких його творах. Просвітницька діяльність Бориса Грінченка справила помітний вплив на подальший розвиток прогресивної української педагогічної думки.
Коли помер Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський писав дружині небіжчика: «Нехай буде потіхою Вам, як і всій Україні, що він був серед нас, що його велика праця, його велика любов до народу не загинуть ніколи і в них він ще довго житиме серед вдячних нащадків…»
Поховано Бориса Грінченка на Байковому кладовищі в м. Києві
З а матеріалами сайту: Педагогічний доробок Бориса Грінченка – ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА, ОСВІТА, СТАНОВЛЕННЯ СУСПІЛЬНОГО ДОШКІЛЬНОГО ВИХОВАННЯ В КІНЦІ XIX — НА ПОЧАТКУ XX ст. (subject.com.ua)
