Іван Огієнко

Іван Огієнко – видатний український державний, громадсько‐культурний діяч, мислитель, просвітник, педагог. Феноменальна постать, який творчо відроджував скарби народної педагогіки, досліджував могутній виховний потенціал українознавства і обґрунтував ефективні шляхи розвитку національної системи освіти і виховання, і сьогодні становить великий інтерес. А в 1947 році він емігрував до Канади на запрошення української громади собору Св. Покрови у Вінніпезі.

Він переклав 44 назви релігійної літератури. Його переклад Біблії українською мовою Британське біблійне товариство визнало одним із кращих у світовій історії.

Величезний вклад вніс І.Огієнко в розбудову національної педагогіки. Широке поле інтересів педагога охопило проблеми гуманізації навчально‐виховного процесу початкових і середніх шкіл, дерусифікації навчальних закладів, поширення української мови і правопису, формування національно свідомих кадрів учителів.

На посаді міністра освіти УНР І. Огієнко зробив великий внесок у справу становлення української національної школи, забезпечення її кадрами учителів та навчальними посібниками.

Досить часто, з’ясовуючи актуальність тієї чи іншої освітньої проблеми, ми звертаємося до досліджень зарубіжних учених, безпідставно забуваючи про величезну вітчизняну наукову скарбницю. Доречно згадати про деякі аспекти виховання дітей на сучасному етапі і простежити, як воно трактувалося видатним українським мислителем Іваном Огієнком на початку ХХ століття.

Іван Іванович Огієнко дав настанови, як треба здійснювати національне виховання підростаючого покоління: прищеплювати любов до свого народу, народної творчості, рідної мови.

«В самій мові нашій одбився дух нашого народу, по коренях слів можна довідуватись і про культуру нашу», – писав він.

За твердженням педагога, «мова нерозривно пов’язана з народом та його історією, і коли ми мусимо любити свій народ, то тим самим мусимо любити і берегти й свою рідну мову, бо без мови народ не може існувати». Спираючись на власний досвід, Іван Огієнко доводить, що «безмовний народ – не народ».

На думку Івана Огієнка, мова – це найкращий вихователь, бо завдяки їй формуються основи духовного світу дитини, тільки вона (мова) може забезпечити повноцінне життя особистості.

Пріоритетну роль у формуванні особистості Іван Огієнко відводить родині, яка є, на його думку, джерелом національного духу, високої свідомості й моралі. «Чого батько і мати навчать у родині, з тим і в світ піде дитина», – вказував педагог.

Основними засобами родинного виховання мислитель вважав мову, материнський і батьківський вплив, рідномовне оточення, етнічне середовище, повага до моральних законів свого народу.

Особливу увагу як засобу виховання, вважав Іван Іванович Огієнко, потрібно приділяти рідній природі. Природа рідного краю є основою матеріальної і духовної культури народу. Природні фактори, що зумовили національні особливості українців, формують у дітей чуття єдності, гармонії людини й природи.

На думку Івана Огієнка, важливе місце в системі національного виховання займає історія, тобто реальні події, факти про виникнення, становлення і розвиток свого рідного народу і нації. Він вважав, що знання з історії свого краю містять високий виховний потенціал і сприяють формуванню національного світогляду, свідомості, самосвідомості й духовності.

Він наголошував на тому, що кожен вихованець повинен знати з дитинства шляхом навчання, що український народ «має свою довгу історію».

Іван Огієнко великого значення надавав ознайомленню дітей з національними звичаями та обрядами. Учений доводив необхідність формування в підростаючого покоління поваги до звичаїв свого народу.

Традиції – це живий пізнавальний, емоційний, зрозумілий зв’язок між минулим, сучасним і майбутнім народу.

Іван Огієнко наголошував на великому виховному змісті народного календаря. Педагоги повинні зосередити свої зусилля на вивченні дітьми народного календаря, розумінні його виховного значення, духовного потенціалу і змісту.

Свята, фольклорно‐календарні традиції, звичаї українців вказують на їхній високий культурний рівень, ступінь талановитості, глибокий гуманістичний потенціал.

У процесі підготовки до свят, календарних дійств та під час проведення їх у дітей пробуджуються, поглиблюються і закріплюються найкращі якості особистості: творче ставлення до дійсності, кмітливість, працьовитість, ініціативність, діловитість, підприємливість, а головне – любов до рідного народу, до батьківщини.

До цінних джерел національного виховання вчений відносив фольклор – «найкращий здобуток старовини, що має вплив на стару й нову українську літературу». Виховання засобами фольклору впливає на розвиток емоційної сфери дитини, сприяє формуванню глибоких духовних почуттів підростаючої особистості, «допомагає відтворити картину світу в традиційних для народного світогляду формах: казках, прислів’ях, приказках, забавлянках, колисанках, мирилках, потішках тощо»

Особливого значення Іван Огієнко надавав вихованню піснею. «Пісню утворив наш народ такою, як ніхто з інших народів… Наші пісні – це тихий рай. Це привабливі чари, ті чари, що всім світом признано за ними». Вони впливають на формування гордості за свій народ, його минуле, спонукають дітей прилучатися до цього виду народної творчості. Засвоєння національної музичної культури дітьми зумовлене національним музичним генотипом.

Як можна бачити, переважна більшість ідей Івана Огієнка з питань виховання дітей переплітається із запитами і завданнями педагогіки сьогодення. Засоби, запропоновані видатним українським мислителем Іваном Івановичем Огієнком, – рідна мова, природа рідного краю, історія, звичаї, обряди, народний календар, мистецтво, українська народна пісня, фольклор та побут – мають місце і в сучасних концепціях.

Українська культура : У який бік життя не поглянемо, скрізь побачимо, як оригінально, своєрідно складав свою культуру народ український. Народ український, утворивши власну свою музику, утворив своє самостійно музичне знаряддя; згадаймо нашу ліру, кобзу, торбан і т. ін.

Або ось погляньмо на український орнамент. Пишна природа чарівного краю нашого сама нахиляє своїх мешканців до замилування у всякім мистецтві.

Подивіться на одіж українську, — на вбрання дівоче чи парубоче, на вбрання жіноче та чоловіче: скільки там своєрідної краси, тої краси, що йде поруч з нашими пишними ланами та привабливою піснею…

Народ український утворив свою церкву, і вона в старі віки дуже відрізнялась од церкви московської, — відрізнялась службою, відрізнялась обрядами та звичаями.

А гумор український всьому світу відомий; наша народна література знає з цього боку найкращі світові зразки.

В старі часи Україна знає пишну оздобу своїх книжок. … І з цього боку Україна має світові шедеври; пригадаймо хоча б нашу славну Пересопницьку Євангелію 1556 року.

Народ український утворив свої звичаї, як от — родини, хрестини, похорон, свої вірування й переконання, утворив свої обставини життя, зачісування кіс («хохол» чи «оселедець»), свій музичний інструмент (бандура, ліра, торбан), свої страви, свій танок, — і все таке, що надає йому оригінальності і одріжняє од інших народів.

В самій мові нашій одбився дух нашого народу, по коренях слів можна довідуватись і про культуру нашу. Давне слово наше «дружина» (супруга) яскраво показує про стан нашої жінки, про те, що вона друг своєму чоловікові, тоді як загальнослов’янське «жена» значить тільки «рождающая». Або наш вираз: ми кажемо «одружитися з нею», або «оженитися з нею»: тут жінка зразу стає рівноправно поруч з чоловіком; цей вираз — «оженитися з нею» далеко культурніший од московського: «жениться на ней».

І коли ми читаємо вкраїнські книжки ХVII‐го віку, нас дивує величезна ерудиція її авторів, дивує справжній науковий метод, дивує чистота логіки думок.

Нахил до науки, терпимість до ворогів, яскрава талановитість, логічність в думках — це звичайна прикмета освіченого українця‐письменника.

За довгі віки свого існування народ український натерпівся муки, набрався горя та лиха, і проте, перегорівши як криця, як золото в огні, вийшов чистим із мук та неволі, вийшов міцним та дужим, талановитим та тямучим…

Український народ — це той казковий велетень, що коли його рубали надвоє – то й сили ставало вдвоє, коли рубали його далі – то сила все росла та росла, все на ворогів з боєм йшла…

І який би бік життя ми не взяли, ми скрізь побачимо, що народ наш виявляє себе окремим, своєрідним народом, народом з самостійною культурою.

Українець має чим погордитися, і тому нема жодних підстав, щоб до нього вчепилася тяжка хвороба еміграції – почуття меншовартості.

Нагадаю хоч дещо з того, чим українець може гордитися перед чужинцем.

1.Найперше, наша віра православна — віра з апостольських часів.

2.Наша українська історія — це історія окремого народу. Була в нас довга княжа доба, коли Україна була незалежною. Була в нас і доба славних гетьманів, що життя своє клали за повернення цієї незалежності. Та й тепер український народ невпинно бореться за свою державну незалежність і видає славних героїв. А крім того, Україна завжди була тим муром, який боронив Європу від навали диких татар.

3.Мова українська — це окрема мова в родині слов’янських мов. Мова літературно вироблена, соборна для всіх своїх земель. І пам’ятаймо, що ми маємо рукописні пам’ятки вже з X віку, чого не має Європа. 4.Батьківщина наша Україна має землю надзвичайно родючу, а народ плодючий.

Історія — то основа нації Кожен народ глибоко шанує свою історію, бо вона — душа його, серце його. Історія — це основа нації, бо на ній же зростає народ. Усі народи шанують свою історію, як зіницю ока, як матір свою рідну. Українська історія оживляє нас, українців, і дає нам цілющу силу прямувати до тієї правди, якої ми прагнемо всі. Це вона одна воскрешає український народ, це вона одна кличе скидати з себе кайдани неволі, в які закували Україну вороги.

Туми завжди валять Україну. У XVI‐XVIІ століттях ті, хто служив татарам, звалися тумами. З часом цих зрадників‐тумів ставало в нас усе більше та більше, туми руйнували Україну і ставали їй юдами. Вони вірно служили татарам, полякам, москалям, туркам, але не Україні.

Туми були слухняні й старанні під рукою кожного чужака‐пана, але не під рукою українця: у себе були вони руїнниками.

Ось такі туми не вивелися в нас іще й досі.

Зрада — найбільший гріх супроти свого народу й своєї віри, і весь народ мусить пильнувати, щоб до останку вивести тумів із свого оточення.

По 1654 р. Росія часто зве вже нас Малою Росією; трохи пізніше ця назва защіплюється за Гетьманщиною, а польське Правобережжя зветься по‐давньому Україною. Звичайно, в цей час уже забулося, що слово «мала» визначає старіша, основна, початкова, як прототип. Отож, наша мова здавна звалася мовою руською, тепер ми її звемо українською.

ЗАВЖДИ БУДЬМО УКРАЇНЦЯМИ

Бережімо рідні звичаї

Не міняймо свого імені на чуже

Шануймо свій національний одяг

Оздоблюймо по‐українському свої мешкання

Виховуймо так і ми своїх дітей

Десять найголовніших мовних заповідей свідомого громадянина

1. Мова — то серце народу: гине мова — гине народ.

2. Хто цурається рідної мови, той у саме серце ранить свій народ.

3. Літературна мова — то головний двигун культури народу, то найміцніша основа її.

4. Уживання в літературі говіркових мов сильно шкодить культурному об’єднанню нації.

5. Народ, що не створив собі соборної літературної мови, не може зватися свідомою нацією.

6. Для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис.

7. Головний обов’язок кожного свідомого громадянина — працювати для збільшення культури своєї літературної мови.

8. Стан літературної мови — ступінь розвою народу.

9. Як про духовну зрілість окремої особи, так і про зрілість цілого народу судять найперше з культури його літературної мови.

10. Кожний свідомий громадянин мусить практично знати свою соборну літературну мову й вимову та свій соборний правопис, а також знати й виконувати рідномовні обов’язки свого народу.

«В УКРАЇНІ», А НЕ «НА УКРАЇНІ» Тепер цю невідповідну й застарілу форму «на Україні» час би вже не вживати!