Григорій Ващенко

Доповідь Гладуна Віталія Вікторовича, старшого викладача кафедри філософії освіти, теорії й методики суспільствознавчих предметів МОІППО на засіданні педагогічної толоки 14 вересня 2022 року. 

Ім’я українського педагога Григорія Ващенка тривалий час залишалося невідомим в освітянському середовищі. Сьогодні це видається майже неможливим, але півстоліття згадка про нього викликала лють з боку партійних чиновників.

Григорія Ващенка, як «буржуазного націоналіста», ретельно вичищали з усіх довідників. А всіх, хто насмілювалися реабілітувати його ім’я, нещадно карали.

Якщо уважно вивчити біографію українського педагога, стає зрозумілим, чому він був не в милості у «совєтів».

Бо запорукою виховання української нації Григорій Ващенко вважав виховний ідеал, що базувався на християнських цінностях.

Крім педагогічного таланту, Григорій Ващенко був обдарований літературним. Проте вибір було зроблено, і він зайнявся суто педагогічною працею. У 1946 році побачила світ праця «Виховний ідеал», яка визначила пріоритети в освітянській тематиці. Педагог вважав, що ідеал не може бути постійним, він має перебувати в русі, змінюватися:

«Розв’язуючи питання про цілі виховання сучасної української молоді, ми мусимо рахуватися не лише з нашими традиціями, а й з тими завданнями, що ставить перед нами сучасне і майбутнє, а також брати до уваги психічні властивості нашого народу, як позитивні, так і негативні».

Виховний ідеал Ващенка не визнавали в СРСР, адже він розвінчував більшовицьку систему виховання. Педагог обстоював думку, що носієм загальнолюдських цінностей є християнська релігія (як противага атеїзму). Виховний ідеал, за Григорієм Ващенком, — це служіння Богові та Україні.

Прикметним є те, що благом для батьківщини педагог вважав державну незалежність, можливість українського народу творити своє вільне життя.

Педагог Ващенко писав про справедливий державний устрій, про високий рівень народного господарства, розквіт духовної культури українців.

Філософія видатного педагога ґрунтується на працях Г. Сковороди, К. Ушинського, Т. Шевченка, І. Франка.

Розроблений Г. Ващенком принцип є синтезом загальнолюдського та національного. Цей ідеал відповідає українській виховній традиції та потребам сучасного виховання. Думки педагога сучасні настільки, що іноді видається, нібито написані в наші дні.

Григорій Ващенко писав, що визначальною передумовою розквіту творчих сил нації, як і окремої людини, є свобода. Народ, позбавлений свого національного коріння, не зможе бути народом творчим та розкрити свій потенціал. Лише панівна нація має всі шанси для власного розвитку.

«Віра в національні ідеали, любов до України зумовлюють розвиток національних почуттів».

Ващенко детально зупиняється на тому, що таке націоналізм і чому так важливо плекати це почуття.

У статті «Комунізм, інтернаціоналізм і виховання любові до Батьківщини» він зауважив: націоналіст поважає права інших людей на любов до свого народу.

Утім, коли нації загрожує небезпека, націоналіст вступає в боротьбу з гнобителем.

Цікаві думки висловив Григорій Ващенко про більшовизм як форму шовіністичної імперської політики. Педагог зауважує, що це почуття також властиве і російським емігрантам за кордоном, і так званим російським демократам. Для останніх на першому місці завжди були і будуть імперські інтереси, а «рускій мір» не має межі.

Григорій Ващенко наголошував, що відсутність віри і переконань робить людину «рабом випадку і сторонніх впливів».

Протягом усієї своєї історії український народ боровся за самостійну державу. Титанічним зусиллям він боронив себе і всю Європу від диких кочівників зі Сходу. Але сили його надломились.

Українська держава розпалась, а далі весь український нарід опинився в чужому ярмі. А проте він не припинив своєї боротьби за волю й незалежність. Були моменти, коли в цій боротьбі об’єднувався майже весь народ, Були моменти, коли народні маси підупадали духом і мирились зі своїм рабством. Але в ці чорні години за волю народу боролись його кращі сини.

Отже, перше завдання, що стоїть перед українським народом, – об’єднатися в цій боротьбі й здійснити віковічне прагнення до державної і національної самостійності.

Друге завдання – відбудувати Україну, що лежить в руїнах, збудувати фабрики й заводи, розвинути й розгорнути промисловість, сільське господарство й торгівлю.

Третє завдання – піднести на високий рівень свою духовну культуру, освіту, науку й мистецтво і стати в рівень з передовими народами Європи й Америки.

Мало на землі народів, що мали б таку тяжку долю, як українці. Протягом віків своїми грудьми захищали європейську культуру і цивілізацію від навал диких кочівників зі Сходу.

Отже, причин нашої неволі треба шукати в чині, в дії, – тому, що ми не хотіли, або не могли використати для блага Батьківщини своїх багатих природних здібностей. Інакше, причиною нашої недолі є хиби волі.

Про українця, а особливо про українського селянина створилось уявлення, як про людину апатичну, пасивну, інертну і навіть ліниву. Особливо яскраво ці хиби української вдачі подані в творах Гоголя.

Пацюк із «Різдвяної ночі» остільки лінивий і пасивний, що навіть не простягає руки за варениками, тільки роззявляє рота, і вареники, викупавшись наперед в сметані, самі стрибають в Пацюків рот.

Отже, значна частина українців до революції мала такі хиби вдачі, як нерішучість, інертність, млявість в рухах і т. інше. Але постає питання: чи всі ці хиби вдачі – природні, чи вони виникли внаслідок тяжких історичних умов життя українського народу?

Наше минуле свідчить, що наш народ не завше був позбавлений високих рис волі й характеру. За славетних часів Київської Держави наш народ стійко й мужньо боровся з хижими кочівниками. І в цій боротьбі виявив велику силу і міць.

Коли поляки катували Гонту, вони смугами здирали з нього шкіру. Із грудей Гонти не вирвався жодний стогін або крик болю. Це жахнуло катів, бо вони бачили в ньому втілення стійкості українського народу. Це, в основному, шляхетна риса. Її можна назвати своєрідним аристократизмом.

Для аристократів характеристичною рисою є свідомість власної гідности й пошана до людської гідності взагалі. Таким народом – аристократом є, між іншим, українці.

Високим зразком українського аристократизму був Святослав Хоробрий. Відомо, що він, ідучи на ворогів, наперед сповіщав їх: «Іду на вас!».

Але аристократизм логічно веде до індивідуалізму. Індивідуалізм не заважає у спільній праці. Про це свідчить «толока» – спільна хліборобська робота, чумацькі валки, артіль, кооперативи всіх типів на Україні. Але така співпраця мусить бути добровільною.

Отже, основне завдання у вихованні української молоді є виховання волі й характеру під високим гаслом: Служба Богові й Батьківщині.

Школа мусить більше уваги звернути на громадське виховання молоді. Не досить озброїти учнів знаннями, навіть знаннями із історії нашого народу, не досить патріотичного виховання лише через лекції. Крім слова, потрібне ще й діло. Учні мають привчатися ретельно виконувати свої громадські обов’язки й відповідати за них перед шкільною громадою і педагогами.

Щоб учні не були пасивним об’єктом треба: щоб вони брали активну участь у ньому під керівництвом педагогів.

Школа мусить стати для них маленькою батьківщиною, яку вони люблять і честю якої вони дорожать, яку вони разом з педагогами розбудовують.

Школу слід розглядати не лише як установу, куди діти приходять на 4‐6 годин, щоб тільки чогось навчитись, а як дитячу громаду, що має свої спільні інтереси, своє громадське життя.

Тому, розв’язуючи питання про роль педагога у виробленні виховного ідеалу, треба, з одного боку, забезпечити інтереси нації, а з другого – не ставити педагога в роль ремісника — виконавця наказів згори.

Розв’язати цю проблему можна приблизно таким способом:

1. Виховний ідеал мусить бути досить широким. Він має визначити лише основні напрямки в формуванні особистости вихованця.

2. Виховний ідеал виробляється за активною участю можливої більшості педаґоґів як будівників культурного життя свого народу.

3. За педаґоґічну роботу мусять братися лише ті, хто поділяє загальний напрямок освітньо‐виховної політики свого народу.

Про війну та воїнів:

Здавалося б, що війна й військова служба повинні були б розвивати в людини лише найгірші риси вдачі: жорстокість, злобу, розбещеність, аморальність. Але це не так.

По‐перше, слід пам’ятати, що є різні війни в залежності від того, яка їх мета. В основному їх можна поділити на агресивні, або нападницькі, і захисні, оборонні. Перші полягають в кровавому насильстві якогось народа‐напасника над іншими народами. Оборонні войни мають на меті захистити себе від напасника, відстояти свою територію і права.

Причиною воєн завжди бувають народи‐аґресори, навіть у тих випадках, коли не вони починають войну, як це буває часто у визвольних войнах. Повстає питання: чи, засуджуючи війни аґресивні, слід також засуджувати й війни оборонні?

Поки існують у світі зло, неправда й насильство, доти існуватимуть війни, військо, поліція й суди. Захист правди і боротьба зі злом не суперечить духові християнства.

Церква засуджує лише напасників, що озброєною рукою несуть у світ насильство й поневолення. Навпаки, вона морально підносить тих, хто жертвенно бореться з насильством і неправдою.

Крім того, на психічні властивості вояка великий вплив мають структура армії, її традиції, військовий устав, характер дисципліни і т. інш. Але всі ці чинники мають похідний характер. Вони залежать від національних властивостей народу, його історії та рівня культурного розвитку.

Взагалі ж воякам УКРАЇНСЬКИМ не властива жорстокість, як не властиве й самохвальство, бо ці риси рідко коли з’єднуються зі справжньою хоробрістю. Командири, що у мирний час жорстоко поводяться з вояками і здаються рішучими і хоробрими, в бою виявляють себе малогідними боягузами. Навпаки, люди скромні й лагідні часто в бою виявляють себе героями. Це вияснюється тим, що жорстокість є виявом еґоїзму і тваринних інстинктів, а хоробрість є чисто людська риса, що спирається на ідейність.

Велика ганьба для народу, що забуває своїх героїв, які поклали за нього своє життя.